Це горе — як дарунок долі.
До лиха лихо додалось
і сивиною узялось.
Вночі наснилось, ніби в полі
знайомий і непевний хтось
все сновигав собі поволі,
так, нібито шукав когось.
А я подумав: не мене,
авжеж, що не мене шукає,
бо вже ніхто не пом’яне
і аніхто не напитає,
куди пішли мої шляхи,
того, хто про чужі гріхи
радніше, ніж про власні дбає.
Ото дурний, раз віри йняв,
що тільки божевільний — вільний,
що цей буремний, заметільний
світ обернувся нам на рай.
- Наступний вірш → Василь Стус – І як віддячу я перу
- Попередній вірш → Василь Стус – Як крига, падає навкруг
(Оцінок ще немає)