Це небо, де блакить дзвінка
Провалюється в соснах,
Блакить, що глибшає снігами сизуватими,
Іскрінням снігопаду голубого,
Це зеленаво-неприступне небо
Таке холодне, як кохані очі —
Ти їм даруєш усмішки уклінно,
Вони ж тебе байдуже проводжають.
Ти зупиняєшся і віриш — що мине
Лише єдина мить — і зразу серце,
Розкуте першим променем, всміхнеться
І обігріє стиглий лоб і очі.
Та небо бавиться заобрійними хмарами
І все земне не бачить, не сприйма.
- Наступний вірш → Василь Стус – Давнього дня сновидіння забуті
- Попередній вірш → Василь Стус – Полтавщино
(Оцінок ще немає)