Цей шлях — до себе. Втрачена земля
в ясному розвидняла сновидінні,
та зустрічні наїжилися тіні.
І ти — чи то старий, чи немовля —
геть розгубився в колі давніх років,
де світ забутий тільки скинув оком —
і не пізнав. Дружина й син стоять,
але дорогу заступає честь.
Як обережно, непомітно, боком
ти близився до себе! Потерпав
розбити шкло тремкого сновидіння.
Та найрідніші їжилися тіні —
і ти у прірву ранку тяжко впав.
- Наступний вірш → Василь Стус – Колимські конвалії
- Попередній вірш → Василь Стус – Не надбудись
(Оцінок ще немає)