Цей тлум надій і молодих смертей
за розпач вищих, ця хистка дорога,
де порив обганяє переляк,
а страх волочиться, немов кайдани
за скорими ногами — все зайшло
за зазубень. Спізнало свого краю.
І кожен вийшов у надмірний світ
і сонце нам скололося на скалки
по дрібці, мов по проскурі, бери
його розбитим. Досить того світла,
що в пам’яті. А більшого нема.
Позаду нас опав недавній мур.
- Наступний вірш → Василь Стус – І жодної надії довкруги
- Попередній вірш → Василь Стус – І сниться сто твоїх подоб
(Оцінок ще немає)