Цей вулій полишав бджолиний рій,
і в ньому стало моторошно-тихо.
Оце ти, сардонічно-тужна втіхо:
живи — один. На віддалі людській.
А вийде час — то й сам себе облиш,
як плоть тобі до чортиків обридне
і прозвістує “годі!” серце бідне,
котре у грудях шарудить, як миш.
Тепер ти сам, як вулій цей гулкий,
стаєш уводноряд до цілосвіту,
коли з грудей твоїх несамовитих
усі повийшли зашпори-голки.
Дарма по всіх ударах життьових
ти став прихильний, добрий і покірний,
згубивши силу, твориш світ нагірний
на людський посміх і на власний гріх.
- Наступний вірш → Василь Стус – Пощо ждання
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти снишся мені – і сміється дорога
(Оцінок ще немає)