Ці яблука тримала у руках
моя дружина. Зо три, зо чотири,
напевне, днів. І на її устах
лежала зморшка болю. Надто щирі
були для нас минулих кілька літ.
Здається, шість? Шість років ще й і місяць
на сьомий. Похилився білий світ
на вижалене соснами узлісся
там, де вітри гудуть: “У-гу-гу-гу!“ —
ні спину їм нема, ні обереги.
Прости мені, любове, цю жагу
до мучених — і сущих, і полеглих,
до бідних, кривджених, до жебраків,
до кожного, хто, запізнавши горя,
віддарував мені, здається, вчора
людську біду за декілька віків.
- Наступний вірш → Василь Стус – Пригадуєш своє метро
- Попередній вірш → Василь Стус – Сотні збавлених марне днів
(Оцінок ще немає)