Цвіте акація за муром,
пухнаста липа губить пух.
Лиш ти, тяжка моя зажуро,
буремний забиваєш дух
зав’югою проклять і злості,
гримить, неначе бляха, лють,
тут місяць грає в білі кості,
тут гості не стрічають — ждуть.
Світ вирізано по живому
і кровоточать садна мрій.
Ти жди. Довліє дневі злому
його злоба. І порадій,
що званий був на бенкет горя
як піднесла над вись гора.
Отож, рушай. Твій шлях — між зорі.
Рушай. Між зорі. Бо — пора.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ми, пустоцвіти Божих існувань
- Попередній вірш → Василь Стус – З дощів, туману, забуття і туги
(Оцінок ще немає)