Ця світлота — до різі ув очах
враз протяла на чорному екрані
всі докори твої, всі невблаганні.
Ти все збагнув — як є: на власний жах.
І як нам, підруйнованим життям,
оговтатись на цій страшній руїні?
І чим ми тільки перед Богом винні?
Напропадиме — рвімося з нестям.
Гуртуймося. Даремне віщунів
шукати, мов чотири вітри в полі.
Бо навіть доля в сповиточку-льолі
нам не розкаже, де наш люд зблудив.
- Наступний вірш → Василь Стус – Навпроти графіка гори
- Попередній вірш → Василь Стус – Оця стежина, що збігає в діл
(Оцінок ще немає)