Ця вицілувана земля
губами моря-немовляти,
для кого жити — цілувати
і надбігати звіддаля
на власний край, де ліг жагою
таємних прагнень невідь-світ,
міцний, як кремінь, як граніт
понад Дніпровою сагою,
занурений сторч головою.
А тіло б’ється, мов живе,
а це мовчання гробове,
росте, мов скеля над пітьмою
іще непізнаних світів.
Душа колотиться у тілі,
і опадає у знесиллі
дух, що добою обболів.
- Наступний вірш → Василь Стус – Мій навіжений Боже
- Попередній вірш → Василь Стус – О як він прагнув
(Оцінок ще немає)