Дерева посліпли од сяйва калюж
довкруг капотінь, капотінь, капотіння.
Земля — мов Господня гучна благостиня.
Постій-но, помрій-но. І очі не мруж.
Мов богорожденні — соснові ліси,
немов ошелешені, струнчаться в простір.
Спросоння скидаються пижмо і жостір,
і падолу чути хлипкі голоси.
Замурзана, чорна, дебела весна
береться крутим, мов крило, косогором.
Насталене серце скипає мажором,
і пісня скипає — весело-сумна.
- Наступний вірш → Василь Стус – Дніпра жовтозелена грива
- Попередній вірш → Василь Стус – Так трембітало
(Оцінок ще немає)