Десь цвіте Софія, мов бузок,
десь над нею вічний травень має,
десь там поруч мева походжає,
і сумний у меви кожен крок.
З пралісу виходить дивен звір,
досвіт-сонця рикає натужно,
стало меві жити осоружно,
бо розтав зелено-синій мир
той, що ліг на душу спередліт.
З кожним днем глухішає сопілка,
вижовкає калинова гілка,
і немилий меві білий світ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Десь музика лунає
- Попередній вірш → Василь Стус – Моє життя, мій Києве, прощай
(Оцінок ще немає)