Десь там, на споді пам’яті, ворушишся,
і погляду не попускаєш свого.
Забутим днем, забутим світом сушишся,
та серцю тихо мовиш: Слава Богу,
що все минуло, знебуло, пішло
пірвалося дорогою своєю.
Безкрая муко і безкрає зло,
ви обернулись радістю моєю.
Я — посеред. Між дальніх двох світів
пливе мій човен. Де не скину оком —
по праву руку — крутояр і рів,
по ліву руку — темно і глибоко.
Так мудро нас страждання піднесло
понад плавбою і понад собою,
пускай на воду зламане весло,
і стань — уже безпам’ятний — собою.
- Наступний вірш → Василь Стус – Як спогади значаться часом
- Попередній вірш → Василь Стус – Уламки вір
(Оцінок ще немає)