Дні щирі, нелукаві, озер ясна габа,
на молодій мураві горіла кульбабá.
І горобці купались в калюжі по дощі,
і діти осміхались, як росяні кущі,
і струменіли води, і сонця білий спах
урочив, колобродив по чорних чагарях.
Я, земле, твій єдиний, я син єдиний твій
всміхалися хмарини із-під пухнастих вій.
На них я задивлявся і чудувався з них,
а травень длявся, длявся, заки потоком збіг.
І сліпота сліпила, голубила серця
синь — біла, біла, біла без краю і кінця.
І стовп вогню котився, як голуб кружеляв,
мов довгий сон наснився, мов душу рай опав.
А син — мале телятко — тулилося в плече
і промовляло: татку, а де той світ тече?
- Наступний вірш → Василь Стус – Ти десь там сниш
- Попередній вірш → Василь Стус – Довкола зайченяти
(Оцінок ще немає)