І довго достигало власне око
між дріботінням надсвіту, повільно
воно росло, круглішало, допоки
відчуло радісне туге кільце
утрати, звільнення, протистояння
на рівні безміру. А перший безмір
лишився як грудний рожевий сон.
Там крила птаства рясно миготіли,
мережилася зелень дивновзором,
а душу вже поймав самодоходжень
зухвалий холод і зухвалий жах.
- Наступний вірш → Василь Стус – І сніг запах калиною
- Попередній вірш → Василь Стус – Водно кохана і її прамати
(Оцінок ще немає)