Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!
…
прийти до пам’яті й розстатися
на віки-вічні, на-не-на…
— “вандеєю не стань, сум’ятнице“
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.
