Дуби, дуби, де ваша слава,
де ваша витримка, дуби?
З доби кривого Ярослава,
з руїни, з москалів доби
ви тільки й живете, щоб жити
мовчазно. В горі голос зглух.
Від ваших хворостей, недуг
лиш колоски напнулись житні,
і день минув для вас одним
проривом з-за гори, з-за флангу,
і вітер вас схопив під пахви
і править з вас собі данин.
Яких данин? За що й навіщо?
За це житейське ремесло,
що в світ коріння проросло,
не знищене дощенту в хвищу
колишніх слав, купівль, продаж,
в годину визрілого лиха,
коли вас обсідала пиха,
як обсідають круки вранці
козацькі трупи? Ні, не ви,
не з вами вийду я на битву,
коли зберуться на ловитву
звірів затятих. І ковил.
- Наступний вірш → Василь Стус – Забуттям
- Попередній вірш → Василь Стус – Тридцять сьомий
(Оцінок ще немає)