Душа ласкава, наче озеро,
і трохи синім віддає.
Тут, поміж Туровом і Мозирем,
тепер призволення моє.
Горить налитий сонцем оболок
і день до берега припав.
А біля мене білим соболем
тремтить коханої рукав.
Мені була ти голубинею,
що розкрилила два крила.
І мужем, хлопчиком, дитиною
мене до неба вознесла.
- Наступний вірш → Василь Стус – У німій, ніби смерть, порожнечі
- Попередній вірш → Василь Стус – Яка нестерпна рідна чужина
(Оцінок ще немає)