І два світи постали обіруч,
розмежувавши тьмяну душу навпіл.
Отож, спинися, вижди і збагни
котра з них ближча — та, що ген на белебні
барвистим покотьолом сновидінь
летить, летить, заноситься в провалля
округлим спалахом чи ця, постала
ізвомпленими корчами бажань,
геть темрявою критих, безголосих,
надсадних, надокучливих, тяжких,
голодних світлом, голосом і хлібом
і віковим страшним передчуттям.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ти чуєш голоси
- Попередній вірш → Василь Стус – Уже – я рідний паділ розпрокляв
(Оцінок ще немає)