Василь Стус – Дякую, Господи, – чверть перейшла: Вірш

Дякую, Господи, — чверть перейшла,
що чатувала за мною, за мною
бликала цівкою, оком, пітьмою —
напризволяще до брами вела.
Вечір і липень і паморочить
звівся і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона легкість і те забуття,
що самостратою серце чарує.
Край задалеко. Ніхто — не почує.
Ти довершилося. Досить, життя.
Млість — і запечена кров. Печія
водить-виводить — із кола до кола
перенесе — це ж бо ти поборола,
ти подолала тривого моя.
Ноші — і гострий, мов лезо, язик
пса. І плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що примружені мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками,
о розпрощатись так рано з роками! —
обрій недобрий стає дубала.
Обрій стає дубала. До зорі
вже не дійти, вже передсвіт не стане
благовістити. Скінчився, талане?
Доле, ще й досі стаєш на порі?
Зразу праворуч — нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна, о дорого проваль.
Перепочиньте, харони мої.
Станьте під небом урочим, харони,
тулиться лоно до білого лона
в сотні громів гримотять солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі,
о, Україно, до смертного дрожу
чую тополя твоя шелестить.
Видиш — ріка попливла світова,
зорі і думи і крони — а видиш?
Образ — Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества.
Так — попід зорями. Так — попід сни.
Так — попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
шлях на останнім узвозі — збагни.
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння.
О порятуйте, немає терпіння,
чийсь торопкий наполошений крок.
Пес і песиголовці і твоя
арка закаркала — чорно-червона
тож запливай до сумного затона,
здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.