І джерело, напругле і круте,
воліє упокоритися. Тихо —
куди не глянь. Ставок. Страпата стріха,
повій — од шляху. Тільки все — не те.
Ще дибиться до пагорба стежа,
іще в криниці блискає цямриння,
а цівка ночі, вигускла, аж синя,
засоловіла полиском ножа.
Прикрий на засув двері. В ванькирі
так сумно пахне. Ніби сад осінній
поріс ці кадуби, мішки і скрині
і проімшанив зчовганий поріг.
І джерело, напругле і круте,
зволіло упокоритися. Темінь.
І тільки забуття, неначе кремінь,
жалкі стругає іскри і мете.
- Наступний вірш → Василь Стус – І вимінилось небо і земля
- Попередній вірш → Василь Стус – Я бачу тільки тінь твою
(Оцінок ще немає)