Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи вкоротить його —
На все зугарен!
Я можу неба вимірять глибінь,
Як людські груди виміряють кулями.
Пізнать непізнане,
Щоби потому
Його навіки заховати в землю…
Мені життям даровано безсмертя
І вічну молодість.
Я виростав. З землі.
І син землі,
Не можу зупинитись.
Та й спинить
Мене ніхто не може.
Кожен день
Я чую, як болять мене мої
Уміння і звитяги,
Кожен час
Я чую — раптом надірвуться груди,
І серце вискочить, немов гомункул,
І буде глузувати з мене:
— Що
Зробив ти доброго в житті своєму?
Спотворив я,
А не перетворив,
Велику землю,
З людським серцем схожу.
Вона тріпоче
У моїх руках,
Простертих
У світи безкраї…
Погляд
Темніє мій,
І ошелешене
Моє темніє небо
Ніяк не можу
Зросту я дійти,
Не можу вивірить
Свою натуру
Великою любов’ю,
Щоб відчуть
Биття земної магми.
Земле рідна!
Я виросту! Я піднесусь!
Я зможу
Тебе уберегти!
Осінній сад
Свої обтрусить зорі…
І тоді
Прозорий
Од любові й доброти,
Я землю виораю
Для блакитних весен.
