І герметичну виснив я труну,
що стала і дорогою і полем,
моїм минулим і прийдешнім болем,
надійно заступаючи від сну.
І снився Кар — зажурений такий,
немов отетерілий од докуки,
допоки мати заламає руки
наш гріх відпустить Бог усеблагий.
Я уникав тих моторошних снінь,
втікав і навертався, і проходив
уздовж, як світ пролеглої погорди,
і в тій погорді поглядом блудив.
Невже ти научаєш порожнеч
і спекатися совісті навчаєш.
Наближуєшся ти — і проминаєш
і в невідь запроторюєш предтеч.
Така на серці тоскна тягота
і віра, і впокорення тягучі,
і люта лють нас трусить, як падуча,
і як падуча, близиться мета.
- Наступний вірш → Василь Стус – Душа переболіла – ні жалю, ні страху
- Попередній вірш → Василь Стус – Не утекти і не наблизитись
(Оцінок ще немає)