Гойдається над головою літ,
то в’ється в шнур, то полохко тріпоче,
то спалахне, то вигаситись хоче
об’яснена остудою свіча
(ховаючи себе між лячних міт).
І все тоте ж. У цьому царстві снів
де клякнуть у каре паркани чорні,
а біля вишки дві сосни страпаті
як увертюра вічності гучать.
Тут — що мені? Довкола мертвий світ
людських досад, і німувань, і довгих
оскаржень долі…
- Наступний вірш → Василь Стус – Доба щаслива – щоб ти здохла
- Попередній вірш → Василь Стус – Вона притисла до грудей
(Оцінок ще немає)