Василь Стус – Горить гора: Вірш

Горить гора. Горить і ліс, і небо,
і діл — у полум’ї. І річка — ув огні.
Гарячий шепіт. Любий мій, не треба
не треба, любий мій, тебе — мені.
А сонце — сторч. А закипає спека,
живиця топиться і скапує смола.
І в два крила — ми летимо далеко —
далеко — далі й далі до села,
де гаснуть гори. Де димлять дерева.
Чадіє небо. І ріка — в імлі,
і Богородицею вийшла мева
з брунатною зорею у чолі.
Одна — червона. Друга — золотава.
Одна — солодка. Друга — аж терпка.
Одна — тяжка біда. А друга — слава.
І губиться розгублена рука,
і я вже рвусь — від себе і до себе.
Із себе рвусь і навздогін — женусь.
А понад нами — божевільне небо,
і божевільним я богам молюсь,
і так кажу: не вами, а за вами
на вічність ближче, по краю світів
ми разом поєднаємось серцями,
відступляться обожнення і гнів
перед Тобою, Матере і Діво,
перед Тобою, Друже і Жоно.
Бо ми, лише відходячи, щасливі,
зі стебел повертаючи в зерно,
де всі узгір’я ще й не паленіли,
де зграйна річка утекла назад,
де ще перед життям ми загубили
Семіраміди химородний сад.
Де при початку сходжень всіх і спадів
ми обронили, як гірку сльозу,
свої серця, котрим нема пощади,
коли заходить тільки на грозу
опроти шалу, поклику, бажання,
опроти всіх народжень і смертей
постане, рушачи гріхи кайданів,
вістуючи повернення, Антей.
І потечуть піски назад — у гори.
І ліс у твердь одвічну одбіжить.
І вигадані межі переоре
той, що із нині повернувсь у вчора,
аби себе по смерті одживить.