Ходім, допоки сонце ще за хмару
не встигло заховатися, допоки
ще з лиць твоїх не збігла тиха злагода
моїх сумних цілунків, поки ще
гуде бджола над головою в тебе,
допоки тихі переплески хвиль
доносять моря виглухле гудіння,
допоки ще триває білий світ
і не звістують нам кінець дороги
надузбережні кручі.
Пелерина
так полохко тріпоче на плечі,
твоя долоня в’ється вколо шиї,
засмаглої на сонці. Син забіг
далеко наперед і назбиравши
камінчиків, пускає по воді,
зрізаючи покірні мудрі хвилі.
У темінь сну занурюється шлях.
Все вище й вище залягають води
п’янкого забуття. А вище горл
шаліють зорі, товчені на скалки.
І непомітно спекуємось стерпу
на безгомінні сподівань і воль.
- Наступний вірш → Василь Стус – І оступила душу ніч безмежна
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти чуєш голоси
(Оцінок ще немає)