Холоне тіло на руках синівських,
але нема ні розпачу, ні сліз.
Так, нібито в якійсь космічній драмі,
не добереш — комічній чи трагічній,
обом назначено один кінець.
Довершення. Доходження до краю.
Зупинка. Воля. Спокій. Опочин.
Бо кожен з нас у другому конає,
немов живе. І — як вампір і син.
Ми вже не люди. Тільки силуети
зітерті, ніби давні п’ятаки.
І диким гласом ремствують поети,
бо у поетах ремствують віки.
Пустеля душ. І розуму пустеля.
Сон сну. Буття конання. В царстві зла
людина ходить тільки дубала,
уже забувши, де її оселя.
- Наступний вірш → Василь Стус – З дощів, туману, забуття і туги
- Попередній вірш → Василь Стус – Я там сидів, де трьох річок вода
(Оцінок ще немає)