Хтось чорний-чорний бродить довкруги,
із ніг до голови мене обзирить
і, не впізнаючи, уже й не вірить,
що все це я — угнався в береги,
як грудка болю, пам’яттю розмита,
живого срібла озеро нічне.
І зводить подив око ненасите:
адже ж він мертвого шукав мене.
Душа колотиться і стогін колобродить,
на тихий шепіт перетерся крик,
хтось чорний-чорний ніби мною водить,
я ж припроваджуватися не звик.
Мов лялечка, прозорою сльозою,
своєю тінню, власним небуттям
я відчуваю власну смерть — живою,
як і загибель — самовороттям.
- Наступний вірш → Василь Стус – Миттєве й вічне
- Попередній вірш → Василь Стус – Я непомітно перейшов межу
(Оцінок ще немає)