Василь Стус – І ось він, край: немов на шелепочку: Вірш

І ось він, край: немов на шелепочку,
стою над урвищем. Так, ніби небо
подовжилось на діл. І вітер спогадів
мене вельможно нахиляє в смерть.
Оце і є бажаний край душі,
з якого вільно бачити крайсвіту,
вже й за крайсебе можеш зазирнути
і прохилити моторошну суть
буття вселенського, де тьма і тьмуща
прорізана прожекторами дум
(волінь охлялих). Ось де місце злету
або падіння. Бо, відгородившись,
ми розгороджуємося навіки,
щоб вільне серце випурхнуло птахом,
що другого народження діждав
і став над світом. Ось він, край душі.
Ланцюг довіри увірвавсь. Ланці
існують тільки поокремо. Горе
тебе в чотири мури оборало
(чотирикутник певності, чи, може,
спотворений октаедр плачу?).
І все це — форми іспитів. Чи справді,
обораний, ти геть відмежувався
від спогадів, чи, може, між тобою
і поминулим — проруб вироста?
Чи справді ти, обораний, утратив
ту оболонку, що рабів з нас робить,
ошуканих любов’ю і чуттям
тієї приналежності до себе,
що зрідка живить нас, а все мертвить?
Збагнув себе, як припочаток долі
призначеної? Що тобі підвладне
сьогодні, як ніколи, геть усе?
Що тут, ув апогеї рабування,
у тебе під обладою твої
уседержавні втрати і набутки?
Отож, лети між ними, як стріла,
із луку випущена в чорну темінь.
І знай: твоє спасіння — тільки в леті,
а твій спочинок — то вельможна смерть,
яка щасливому не по кишені.