Василь Стус – І так здалось: отут я й народився: Вірш

І так здалось: отут я й народився,
і виріс, і живу, і довікую
ще кілька літ, не чуючи плачу
своїх сивеньких голубів, що вколо
змайстрованого предками стола
прядуть, прядуть у дві жалоби довгі
цю молоду біду — собі на старість.
І так здалось: отут і довікую
ці літа збавлені. Ані дружини,
ні сина вже не чуючи. Хіба що
коли присняться тільки. От і вже.
А решта — все й те саме: понад небо
підносся подумом і, мов відьмак,
світанку виглядай опроти ночі,
а як набридне — смерку накликай
на голови пропащі. Щоб помалу
призабували вигаданий міт,
не квапили того, що, може, прийде,
а, може, й ні. Хай жебонить життя,
як кров, постигла в жилах. Хай спроквола
збігає час. Бо духу непідвладні
надлюдські сили. Хоч занадто тяжко
півсвіту білого сюди убгати,
в цю затісну господу. А проте
він ломиться до неї — ламле руки,
і карк, і голову, і оступає
тебе святою приязню. Нещасний,
тобі він гоїть рани, коли сам
от-от сконати може від любові
надмірної. Хто раб? Хто рабовласник?
Чи ти, чи білий світ? Чи полонила
любові ніжна і жорстока сила,
обох вас не пускаючи? Скажи?