Ідуть дощі. І непроглядна
у камері стоїть пітьма,
як довга дума нерозгадна,
з якої продиху нема.
Реве літак. Рокочуть ринви,
іржава бляха деренчить.
О Боже, як набридло жить!
Які благі були б прориви
у потойбіччя! За горбом,
мов за шелом’янем, укрийся,
та перед тим іще утрися
дружини білим рукавом.
Стужіла мати десь стоїть,
прозора, ніби голосіння,
нашіптуючи: де ти, сину?
О Боже, як набридло жить!
А дощ іде. А дощ іде.
То й ти, бідо моя гримуча,
пролляйся — зразу, ніби туча.
І най святиться переддень,
кінець кінця, початок тиші
і безберегий цей спочин.
Бо чим життя од нас мудріше,
то тим миліший нам загин.
- Наступний вірш → Василь Стус – Безмежне, чорне, вигоріле поле
- Попередній вірш → Василь Стус – Не знаю – спав чи думав чи ввижала
(Оцінок ще немає)