Іди-но, йди-но, йди-но, йди-но, йди-но вже!
Бо нападе напасник — зацілує.
Вона спокійно дивиться. Не чує.
Невже й піде отак? А ну ж, невже.
Жени, жени, жени, жени. Вернулася.
Іди-іди-іди сюди. Прийшла.
Поріг переступила. Озирнулася.
Зубами надкусила синю шляпку.
Прийшла. Вернулась. Кинулась. Опала.
Як ненаситцем вештався байдак.
Отак гойдалось серце. Певно, наволоч,
напевно, наволоч, пізнала, що біда.
Іди-іди-іди-іди-іди-іди но вже,
за зайву — за єдину — проклену.
Зненавиджу за мить. Як не ножем,
то пазурями задушу негнуздану
Тебе. Тепер — іди. Тепер — іди.
Тобі — тепер — не треба — втрат — боятися.
А бійся, що не зможеш застидатися,
а бійся, щоб не зрадити ходи.
Отам на людях, що тебе здушили
в сто повороз, в сто рук, в сто обручів.
Як водогінні труби, спухли жили,
я сам — і завстидаюсь і спочину.
У люстро задивлялась. Потлошилася.
(Дурепо — хоч панчоху підтягни).
Ти так, як тільки з пекла, розпашілася:
бровами не стрижи і не мани.
Даремно. Всю — в передпокої пекла
обшукану, ошукану — пущу.
За сукні шурхотом спада холодна спека,
дасть Бог, ти завтра в інших заночуєш.
