Ікластий ліс і хмари голубі
та віддалі — автомобіль ікластий
штурмує обрій. Всі твої напасті.
Світ зволікає не комусь. Тобі.
Тобі — цей ліс і хмари голубі.
Тобі — цей день, мережаний в косопис,
Тобі — цей сніг, спокійний, як літопис,
як вирок з уст чиновника — тобі.
Тобі — цей день. Цей світ, що побілів.
Це бестелесне біле божевілля.
Ці довгі парості, ще в небі посивілі.
Ці бульби розпачу, як з льоху картоплі.
Сивій, земля. Мудрій по дальніх гонах,
перевертайсь, вкусивши язика,
і не жахайсь, як загримиш в погоні
в брудне свічадо рідного ставка.
Несись, земля. Лети чотирирука
нахарапуджена на тисячі орбіт.
Очних орбіт, і зляканих орбіт
пустих орбіт, згодовуючи круків.
Лети, земля! Хай викопитять світ
ротації. Ламай хребет на зламі,
прошивши рот до крові удилами,
червоні яблука губи з очних орбіт.
Земля, побожна, наче Будда,
лети отак, щоб кожен чути міг
хіба ще й досі кожен не навик,
що серце — як фугасна бомба в грудях.
Що цілий світ — на приторках долонь
між ребер вгнався, сковирнувши серце,
і що мине — те більше не повернеться,
хай і життя повернеться на скон.
Пожежногрива, мчи, многокомонна
в піке глибокім полум’я збивай.
Будучина таємна, як главкома,
накинула ласо. То — затягай.
