Ізбоку ставши, тільки споглядай —
і світ тобі одміниться раптово,
і вилагідніє суворе слово,
і між долонь тріпнеться рідний край,
немов мале пташа, гаряче з туги,
живе — лише бідою. Між долонь
пойметься жаром раз, пойметься вдруге,
допоки згасне витлілий вогонь
отого обережного чекання,
що димом зійде, а не спалахне.
Та через нього чую струмування
тебе, і світу, й жалю, і мене.
- Наступний вірш → Василь Стус – І гамори, і гуркоти – нестерпно
- Попередній вірш → Василь Стус – Безмежне, чорне, вигоріле поле
(Оцінок ще немає)