Калатала Десна — і на воду вода набігала.
Калатала душа, і в Десні калатала вода.
Як ти знала мене! Як ти знала мене! Як ти знала!
І казала: коханий, ану ж бо у прірву гайда!
Дві руки сороміцькі тягнулися ласо, як змії,
і заспрагла душа, улягаючи, ждала дощу,
і сльозою зарошені, тіпались радісні вії.
О, Іудо, нікуди тебе я повік не пущу.
Що я міг і не міг, як дитяче спускав забороло,
як крізь мене дивився округлий благий переляк.
Та ж який ти козак? Та ж який ти козак? Наоколо
надимався, мов шерсть на буй-турі, кошлатий байрак.
О вивільнення серця, виймання з грудей примусове!
О дорого утрати, солодка стезе рабувань!
І ярів надвечірок, бо ми загубили підкову
задля хижих і ницих і немилосердних кохань.
