Василь Стус – Кармалюкові мандри: Вірш

Мій вороне, пророче мій, несамовито синій вороне мій.
Мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
В курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
Чужих містах — ти так і кляк і однокрило ріс угору.
Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ
Свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному.
Хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так. Іще зарано мені.
Я з вітром вирвусь і на степ. Я й непритомний утечу
Межи очей, промежи брів, межи холонучими скельцями.
Я вже на волі раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків. Хіба ж не порятує все це?
Ти думаєш, що поверну? Що, може, очі зав’язав,
Геть голову забрив мою? У москалі віддав навіки-віків?
А я дремену й не верну. І обмину і згадку, й засідку,
Мене сховає буєрак, допоки — день як день не виткається.
А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі
і на Летичів подамось. Перегородим шлях, як греблю.
Наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш
Все заберем, йому залишивши лиш грішну душу.
О, чорний наклику, мені ти головоньки не мороч.
Бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша,
А то й — самотній, упаду, помру — ніхто й не стулить очі,
Або-ще й хворим підберуть — і на Сибір підправлять маршем.