Клади сліпий свій крок межи проваль.
Утраченого тіла довгі тіні
сотаються, мов жили, з правіків —
неначе знаки певності, що роки
не знищили душі твоєї впень.
Клади сліпий свій крок. Хай до ноги
тобі лягає кордубатий простір,
хай навертає те, чого ні око
твоє не вгледить, ані вловить слух.
Клади сліпий свій крок.
Почезлий світе,
ти з’явишся, повернешся мені,
коли я перейду пустелю мертву
чи вмру — і галактична рівнина
народиться з кісток моїх залізних,
з моїх залізних спроневір і верст.
Клади сліпий свій крок. Материками,
морями і безоднями ступай,
вельможно нахилившись над проваллям,
шукай підпори в вірі! Не знайдеш —
то стрімголов посовгнешся в безодню
і пропадеш. Клади сліпий свій крок.
Народжені з мовчання словеса
вертають до мовчання. Тільки кроки
подвигнуть наперед твою ходу,
а вихолодять серце — то й зогріють,
а вимертвивши — разом одживлять.
Клади сліпий свій крок. Летять, як кулі,
спогадування проминулих літ.
Лише не наразись на них душею,
бо убиваючи, вони живуть.
Хай буде пóхід твій благословен,
що, одмінивши смерть, тримає вічність
на вістрі болю, пам’яті й жадання.
Хай уводносталь він злютує їх
і ознаймує твій затятий порив.
Тож за межу стопу свою занось
і не спиняй свій божевільний виступ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Коли я роки перебуду
- Попередній вірш → Василь Стус – Золотіла осінь лісова
(Оцінок ще немає)