Василь Стус – І клекотіли хвилі: Вірш

І клекотіли хвилі… Чорна ніч,
прогнута мегатонними зірками,
хилилася до теміні морської
і пахла водоростями й вином.
Уводноголову — ні рук, ні ніг —
тримався я на видовженій шиї,
іхтіозавр двадцятого століття,
і сонця-світу з пітьми виглядав
запаленим од вічного безсоння
і збожеволілої вкрай стихії
розкритим оком. Ось воно, життя,
де помінилися і твердь і небо,
діяння й сон, надія і печаль,
де цілий світ пішов до себе в сховок,
ось ти, надіє спраглої душі.
Агов — кричу, а видає — німую,
людове, люде, людськосте — агов.
І хвилі шамотять, і никне небо,
і раптом — небо Бог продер мечем.
Удар. Удар. Іще один. Удар —
ховай, нахарапуджений огромом,
заждалу шию в плечі. Заховай
багатогорлий крик в морській безодні.