Кохана сестро, не журись
і серця не труди ночами.
Напевне, вже понад тернами
мої дороги повились.
Я не зазнаю більше зла
(куди ж бо більше — зазнавати).
Довкола ґрати, ґрати, ґрати
і деревіє бугила.
Я п’яний тугою твоєю
моя дружино і сестро,
стражденна мати Ніобеє,
вітчизно, матере, маро.
З віків, із пам’яті, із жил
пірву я душу непокірну
у чорну темінь межизірну
в надзір’я вікових могил,
де упокоєний давно
лежить в благословенній смерті
народ твій. А бажання в леті
іще полощуть знамено.
До прапорища прикипи
щокою, розпачем, сльозою.
Хай край святиться. За горою
сторіки чорної ропи.
- Наступний вірш → Василь Стус – Як соняшник – уже чорнявий
- Попередній вірш → Василь Стус – Занурююсь у зимну чорну воду
(Оцінок ще немає)