Василь Стус – Коли посне твоє здревіле тіло: Вірш

Коли посне твоє здревіле тіло,
скорившися утомі. Коли сон,
зухвало подолавши всі заслони,
огорне душу і сп’янить її
розкошами недовідомих марень,
тоді я одживляюся увесь.
І справжній хтось, що довго так чаївся,
щоб бути невпізнанному, нараз
уступиться у мене безборонно,
заскочивши зненацька. Сон і ніч
вельможно одміняють пережиті
стражденні роки. І ведуть у безмір
позакосмічний, що страшить огромом,
для тебе і незнаним, і чужим.
І вже тебе нема. Лише воління,
подолання — мов самоподолання,
протистояння, ніби вижиття,
хоч байдуже — живеш, ачи почезнеш,
але пробудеш ти на всі віки
в своїм житті, мов самопочезання
є смислом протистояних світів.
Отож, живи, марудься: невідь-сон,
холодний, як вода ув ополонці,
одслонить справжній смисл твого єднання
і прагнення — від себе. Без парфум,
що підмальовують дві хижі морди —
звірів щонайдикіших. Ти єси
по той бік потойбічності. Ослони
упали всі дочиста. Розгороджений,
вдивляйся у цілющу владну смерть,
що здовжує, мов тінню, існування
по той бік прірви… Тільки за шелом’янем,
за порожнечею і небуттям
ти знову повертаєшся до себе,
але — самоутрачений навік.