Коли тобі обридне власне тіло
і остобісілий буремний дух —
перечекай себе. Немає сили,
котра б довіку ввергла нас між скрух.
То, звомплений, візьми себе у руки
і порадій, що всьому є кінець.
На голову пропащу ринуть круки,
а хтось там теше чорний гробовець.
Скажи, а як ти всесвіт упізнаєш
без цього галактичного ждання ?
Ти вічністю, мов кров’ю, підпливаєш,
простуючи в безвихідь навмання.
- Наступний вірш → Василь Стус – Будинок, що навпроти, обтікають
- Попередній вірш → Василь Стус – Стань збоку, подивляючи вертеп
(Оцінок ще немає)