Василь Стус – Коли ти десь: Вірш

Коли ти десь. Коли ти щось. Коли ти
загасла, як маяк у тумані,
нахвиливши на душу тихе літепло
отих студентських молодечих днів,
що і в сімнадцять пахнуть молоком,
парним, туманним, доєним допіру.
Коли ти десь спливла, як терикон
спливав у день, пускаючись на віру
твоїх очей. Твоїх монгольськи-зляканих,
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця — зорана рілля,
від краю — чорна, посивіла — далі.
Коли ти десь за віхолою пам’яті,
за кучугурним сніговим горбом
ввірвешся в ніч із пахощами м’яти,
із памороки збитим молоком.
Коли ти тут. Бо я вже ніч прождав,
щоб ти із-за плечей моїх неслася.
Неслась — і висла. Опускалась — гасла,
склепивши стигле око, як мигдаль.
І цілила у лоб. Не поціляла
і поціляла. Покотьоло іскр
розмотувалось в очі. Цілувала?
Так — цілувала? Од розлук — незвикле?
А нині ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличуть
його волання спитого мого,
забутого за віхолою пам’яті,
за кучугурним сніговим горбом
із зашпорами серця. Запах м’яти
такий, як снігу запах, їй же богу.