Коли ти за шелом’янем, коли ти
зайшла за край розлук, за край жалів,
нахвиливши на душу біле літепло
оцих студентських молодечих днів,
котрі в юнацтві пахнуть молоком
парним, туманним, доєним допіру,
коли ти заховалась за горбом
непам’яті, пускаючись на віру
своїх очей, своїх монгольськи-зляканих,
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця — зорана рілля
від краю — чорна. Висивіла — далі.
Коли ти там, за віхолою пам’яті,
на віддалі голодної жаги
мені вертаєш дні нерозпочаті,
де стільки сонця, цвіту і юги.
Коли ти тут, бо стільки я прождав,
щоб ти з душі, мов річка, заструміла
і переспраглу душу окропила
цілющим духом призабутих трав
і врун потоптаних, де вперше знагла
збагнув я те, чого не зрозуміть
мені й подосі, те, що ще струмить
отим предовгим, як журба, волоссям.
Коли ти ось — на всі на правіки
зі мною разом. Щоб довіки-віку
стражденному ти уклонявся лику.
Там дні твої і мрії і гадки.
І де ти — ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличе
його волання спитого мого
забутого за віхолою пам’яті
за кучугурами снігів і літ
із зашпорами серця. Брості павіті
мене в дивнúй спроваджують політ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Усі шляхи – від себе
- Попередній вірш → Василь Стус – Свічадо ночі вабить лячний погляд
(Оцінок ще немає)