Коли я ще був малим, мама купила дзеркало. З нього
на мене вперше глянули мої очі, мій рот, мої губи.
Дзеркало нагадувало покійника, і той, хто стояв у ньому,
висолопивши язика,— теж нагадував покійника. Коли
крізь нього пройде 1000 василів — я помру. Спочатку
почну полишати на ньому свої губи. Якось я відійду від
дзеркала уже без вух, хоч, глянувши на свій відбиток,
того і не помічу.
Я став боятися дзеркала. Воно переінакшувало мене
щоразу, старанно приховуючи при цьому втрати. Що
залишиться від мене з роками,— думав я.
- Наступний вірш → Василь Стус – Круто круча росла
- Попередній вірш → Василь Стус – Коли ти облетиш, як дух кульбабин
(Оцінок ще немає)