Василь Стус – Коня попереду жене: Вірш

Коня попереду жене
лихий жокей. Насунув кепі,
і чорна тінь від козирка
западини очей ховає,
і так врізається земля.
Ані багнети — віти кедрів,
ні приярки, ані ярки —
ніщо вже шлях не заступає.
Упав. Перевернувся кінь,
і цілить копитом у пах,
і з диким вереском упав,
запавшись, перший, другий, третій,
по трупах збочує доба,
від багровіючих ковбань
зелена жевріє габа.
Даремно. То хіба ганьба —
могили, зголоднілі смерті.
І зойк повис серед дерев,
упав об кручу і — в проваль
холодну звілглість — у проваль
розхитану многоголосість.
Та світ лаштується в каре.
Пролопотів з гармат навальний
прямий вогонь важкої сталі
у сон, у сивину, у совість,
котрий не затихає й досі.