Василь Стус – Корися, сину мій: Вірш

Корися, сину мій. Корися, сину.
Життя бо нас ошукує. Дарма
стидатися, коли уклінний, ницьма
покутуєш свої гріхи правічні,
тобою взяті в спадок. Тож — корись.
Нам, може, не зустрітися. Бо сон
минулих літ лиш перебіг і станув,
немов туман (молозиво, притуга,
рожеві нашепти, серпанок мрій
і те непогамоване безчасся,
котрим лише впиваються усмерть).
Який далекий ти! Крізь сто ночей,
народжених, неначе покоління —
одна від одної, крізь сто зажур
у безбереге забуття дивлюся
туди, де знана усмішка твоя,
уже розмита по краєчках уст,
зависла — не дає мені заснути,
ані вернутися. Вона і я —
то двох руїн болючі гострі скалки,
дві, белькотіння сповнені, біди,
обчовгані, мов валуни терпіння,
зриваються із ночі скрижанілої
і котяться у непомітний день.
Корися, сину мій. Усе — облуда
у тому, що назвалося життям
і, дочекавшись нашої довіри,
зблудилося — само, зблудивши нас.