Василь Стус – Котли закидано вугіллям: Вірш

Котли закидано вугіллям. Важко
мов пилорама стогне вентилятор
і звикши до стогнання, ти збагнув,
що працювати і стогнати — завжди
одвіку, спряжені в тобі. Що жити —
це тільки вірити: розтане дим
і вихопиться полум’ям стоустим
твоє приховане єство, твій смисл
розжевріє і синьо затріпоче.
І дим уже ні шпари не знайде.
Все в полум’ї, а ти ще не відчув
слухняної води? Не циркулюєш,
як то велить таємний циркуляр,
ще не оговтана душа? І шлеї
не довели до синього вогню,
де воля і шлея — одне єдине,
де біль і радість — як брати синайські,
де видовжена на шматок мотуззя,
вже не вовтузиться душа? Шукай
нових продовжень? Задаремне біль
тебе навчає рівності? І марна
висока правда трощених хребтів?
Усе не так. Нехай. Усе не так.
Але звикаючи диви не звикни
до власної кормиги. Бо не ти
її обрав. Вона тебе обрала.