Василь Стус – Крізь шиби, тьмаві і заплакані: Вірш

Крізь шиби, тьмаві і заплакані,
два голоси, мов дві лозини,
стенаються, од вітру злякані —
чи матері чи України?
Дві голови — за снива темінню
сестри і матері — схилились
щось гомонять. А вікна червінню
поповечір’я — окропились.
Сестра і мати — заклопотані
убогу порають вечерю.
А сто думок моїх розсотаних
не в силі втрапити у двері.
Це все юрма. І ніч. І брат мій спить.
Росте під стелю всечекання.
Але іще хтось є, чи то в мені сидить —
і розколихує мовчання.
До шиб гарячим притулюсь чолом
ловлю ув очі їхні тіні.
Сидить мій батько за сумним столом
у празниковому одінні.
Сумні долоні на столі лежать,
а він схилився у фотелі —
аж сині мури кам’яні дрижать,
як сірі тіні — на постелі.
Це Ленінград. Це камера нічна.
В’язнична, ніби гвинт, лікарня
і голова запаморочена —
йде гуд з чортячої гамарні.
Сон сну гойдається, сон сну пливе
під стелю — цигарковим димом.
Благослови ж, мовчання гробове
і довга дума нещадима.