Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
всерозкриленна держить путь на стовп
веселого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням — аж туди,
де не ступали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж за смертельні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні горя, ні біди,
і врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти — його предтеча.
- Наступний вірш → Василь Стус – Твоє життя минуло й знебуло
- Попередній вірш → Павло Тичина – В космічному оркестрі
(Оцінок ще немає)