Куди мене ти, слово, завело?
Дві довгі лави і чотири мури.
Здається, досить тісно для натури,
і здавна так було. Отак було.
Повільно тепле літо перейшло,
повільно тепла осінь промайнула.
Де ти, моє село? Ти вже забуло
про сина блудного? Куди втекло?
І знов один. І знов я сам-один,
а на віку, немов на довгій ниві,
бувають днини журні і щасливі,
ти ж тужиш і радієш серед днин.
Куди мене ти, слово, завело?
В тобі — мої початки нескінченні,
в тобі — мої сліди і всезнищенні
напитування про добро і зло.
- Наступний вірш → Василь Стус – На мене нісся паровоз
- Попередній вірш → Василь Стус – Ну, що ж, брахіцефале
(Оцінок ще немає)