Василь Стус – Ласкавий снився сон: Вірш

Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків
спогадування-дні. Кульбабами бажань
сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків
аж товпилась земля. Була пора світань.
Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,
дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.
Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,
чарівнішим від свят: і риттю грався маг.
І ти біліла вся, неначе кість слонова,
точена й молода — господньої роси
троїста барва барв. І мовив Бог: готово.
Прийми цей дар. І вже нічого не проси.
Овали — мигдалі очей — була то мати,
так ясно нам булось у літеплі притуг.
О думи-спогади, о віри перелети
за небокрай чекань, де зорі снами снять.
І жодних роздумів, і жодної прикмети
про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.
Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,
без труду, без гризот — запричащусь я дива.
І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,
немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.
Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.
Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.
О земле предодня, я лиш тобою славен,
пусти мене в свою потьмарену глибінь.
І мева з химород сподіяння постала,
і тиша уляглась вздовж молитовних кред.
Вовтузились сонця, мов голубі кружала
полянських золотих з узорами пісень.
Зарінок зеленів, затон синьоберегий
в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.
І віддавався я чуттям без обереги
від намірів палких і спалахів жахких.
О земле радісна, щаслива породілля,
за трудні родива Господь тобі воздасть.
Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,
і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.
А кордубатий ліс густу шорошив вовну
потвори темряви розповнювали зик.
І не передаси притугу невимовну,
котрою обболів стражденний чоловік.